Зоя Алфьорова

КІНО... КІНО? КІНО!

( До Дня українського кіно)

«Це...картина про особисту, персональну відповідальність за все, що відбувається навколо нас і на наших очах... Корінь зла криється в нас самих... Очікуючи чогось для себе, ми самі не готові нічого віддати. Ми живемо, як «божі пташки», тобто безвідповідально...» — це не гасло якось чергового політика до своїх виборців, це — роздум Автора, Митця про долю людей і... про свій черговий фільм, фільм, який залишився в історії мистецтва, МИСТЕЦТВА КІНО, фільм А.Тарковського «Жертвоприношення»...

Такі роздуми про кіномистецтво і про нас, людей, на сьогодні рідкість і виняток. Чому? Змінилися люди? Змінилося все навколо нас? Змінилося кіно? Перестало бути мистецтвом, яке надихає і змінює нас і наше життя?

Ці риторичні, на перший погляд питання, є вкрай складними і для фахівців і для кожного з нас. Ми вже потайки звикли у всіх негараздах звинувачувати не себе, а політиків, державу, а мистецтво ми вже звикли не помічати, не звертатися до нього у відповідях на свої буденні людські біди та радощі.

Мистецтво для нас, пересічних, перестало бути потребою кожного дня. А жаль... Згадаймо...

«...Бог створив світ за сім днів, а Єву зробив з ребра Адамового...». Український селюк-філософ мандрує світами і розмовляє з людьми. Іван Миколайчук, відомий український актор і кінорежисер у фільмі «Вавілон-ХХ» розмовляє з людьми про смерть, про любов, про вічне і ... про кождоденне, про Пріську та Явтушку, про їхнє телятко... Жах від гріха у «Вавілоні-ХХ» можна порівняти з почуттями, які навіює архетипічна оповідь про Каїна і Авеля. Ця оповідь жахлива не самим фактом смерті Авеля, а дещо іншим. Уявіть собі, що до Авеля ніхто ніколи не помирав. А тут Каїн, який вбив брата, сорок років мав носити мертве тіло на собі. Шкода грішника...

Давно ми вже не бачили таких фільмів на українській землі. Хоча ні... Зовсім недавно, в Одесі відбувся  перший Одеській міжнародний кінофестиваль, якій зібрав на землі, яка породила кіномистецтво в Російській імперії, блискучу колекцію зразків світового і вітчизняного кіномистецтва, того мистецтва кіно, про яке ми вже розпочали забувати. Ретроспективи кінофестивалю, спеціальні покази повернули нас усіх до справжньої кіномагії, до великих фільмів: «Дорога» і «Солодке життя» та інші фільми Ф.Феллліні, «Невдахи» Ж.-П. Жене, «Океани» Ж.Пере, фільми К.Муратової…. Команда Одеського кінофестивалю показала, що пристрасть до магії кіно не згасла, цю пристрасть, як і кожен справжній вогонь, треба підтримувати...

Що робиться для цього в Україні?

Дуже мало. Номінально існує щойно прийнятий новий закон «Про кінематографію», але поки що цей Закон не працює. Існують кілька знаних кінофестивалей, серед яких є  МКФ «Молодість», «перлина» українського кіноруху, фестиваль який у жовтні цього року буде святкувати своє 50-річчя. Але ці фестивалі  «тримаються» тільки не ентузіазмі їх засновників та шанувальників. Існують українські кіношколи, вищі мистецькі навчальні заклади з факультетами кіномистецтва ( враховуючі і наш рідний факультет «Кіно-, телемистецтва» Харківської державної академії культури), але ці заклади зубожіють віж нестачі коштів. Існують, нарешті, і кінотеатри, але ці мережі росповсюджують продукт, який, за рідким винятком, не є високохудожнім мистецтвом. Це закон ринку, адже кількість фільмів, що надходять до прокату є найважливішим показником рентабельності сучасних кінотеатрів. Якість же є вимогою скоріше винятковою, аніж нормативною.

Згадаймо сумну історію старішого вітчизняного кінотеатру «Боммер», який сьогодні стоїть зачинений. Бурхливі акції фахівців і шанувальників цього осередку справжнього кіномистецтва закінчилися невдачею. Харківська влада тишо причинила заклад, і ми досі не знаємо його подальшу долю.

Чи є вихід з цієї, здавалося, безвихіді? Безумовно, є.

Думається, що прописані в Законі «Про кінематографію» механізми почнуть  працювати на вітчизняну кіноіндустрію тоді, коли припинять красти гроші і виявлять справжню політичну волю щодо його виконання. Працююча кіноіндустрія надасть змогу «піднятися» кіношколам і надать можливість працювати молодим, які хочуть сказати своєму глядачеві правду про реальне українське життя. Звучить утопічно? Але практика європейського кіно свідчить що справжньому кіномистецтву не потрібні шалені гроші. Потрібні прозорі правила гри на ринку виробництва і воля держави не заважати йому розвиватися. Практика таких країн як Польща, Ірландія, Ісландія, а нарешті, Франція і Великобританія щодо кінематографа, свідчить про те, що, якщо в країні створюються умови для підтримки молодого кінематографічного початківця, якщо виголошуються тимчасові «податкові канікули» для вітчизняного виробника кіно, то  спочатку з’являється маса «кінопродукту», а вже згодом— поодинокі, але справжні «перлини» кіномистецтва.

Якщо подивитися програми провідних світових кінофестивалей, то основна маса фільмів на них— фільми молодих кіномитців. Потім ці митці стають знаними у всьому світі.

Митець дає вартісний витвір не тоді, коли формує систему символів, розшифрування яких допомогає глядачеві зрозуміти авторський задум. Митець творить для людей, для мами, для коханої, для єдиного друга, для для Бога — тільки тоді  діє невимовна магія екрану, яка має вічну таємницю...

Я звертаюся до моїх шановних студентів: не бійтися у своїх творах говорити, про те, що наболіло. Я звертаюся до їх майстрів: навчить своїх учнів пластично, зображально думати. Я звертаюся до усіх небайдужих: підтримайте українські кіношколи! І тоді гарне українське кіно незабариться!

Дочекаймося такого кіно!